Перещепинський професійний ліцейВівторок, 04.08.2020, 05:08

Вітаю Вас Гость | RSS
Головна | Каталог файлов | Реєстрація | Вхід
Меню сайту

Категории каталога
Кращі роботи ліцеїстів [1]
Водограй профтехосвіти 2012 [0]

Наше опитування
Оцініть сайт
Всього відповідей: 159

Головна » Файлы » Кращі роботи ліцеїстів

Вірші присвячені Чорнобильській катасрофі
[ ] 11.12.2007, 14:55






Вірші присвячені Чорнобильській катастрофі




«Чи знаєш ти, світе,
Як сиво ридає полин,
Як тяжко, як тужно
Моєму народу болить!...»











Підготувала
Учениця групи №31 О/05
Марченко Ольга Миколаївна





Дмитро Павличко



ЛИСТОК
Не з Левіта нових полотен,
А з під чорнильних долин
Мені назустріч явір злотне
Іде, як грізний паладин.

Іде. Нема при ньому зброї,
Та я тремчу. Я знаю все.
Йде, мов солдат з передової,
Що руку в рукаві несе,

Свою одірвану лівицю,
Вже неживу, та ще в сукні…
Йде навпрошки через пшеницю,
Щось хоче мовити мені.

Він листя кидає шалене,
А кров із рукава – дзюрком.
Кричу я: - Не підходь до мене,
Бо вб’єш мене одним листком!

Не винен я, що все те сталось,
Що розкололась неба твердь,
Що в золотом покриту галузь
Ми атомну впустили смерть!

Він шепче: - Винен! – і поволі
Проходить в скорбності німій.
І спалює мене на полі
Улюблений листочок мій.
Іван Драч


Вічна материнська елегія

Назустріч Учні Сина.
Під руки – та в кабіну.
Знов дивна ця людина!
– Мене пізнав, Сину?

– Чого тікаєш, Мамо?
Тож мусимо ловити,
І скажу просто й прямо:
Мене не обдурити!

Тебе візьму я в Город
До внуків помирати.
Сказала йому гордо:
– Я – невмируща мати!

Дивилися солдати,
Як плачуть генерали,
І знов стара до хати
Чимдуж чимчикувала.

Де бусол і криниця,
Де кіт її й корова
І де усе, що сниться
Без слова, лихослова.

Пройшла усі сторожі,
Минула всі обвали.
Палали її рожі,
Як півні – генерали.

Було все мов на лезі,
Якому все стинали, і квітку прямо в цезій
Поцілувала Мати.

Все плакало на сонці,
Не хтіло помирати,
І квітку прямо в стронцій
Поцілувала Мати.

СОЛДАТСЬКА МАДОННА
РОЗПОВІДЬ СОЛДАТАЗ БУДІВЕЛЬНОГО БАТАЛЬЙОНУ

Більше року метляється
На балконах пропаща білизна,
Більше року сотається
Любов молода ненависна,
Ненависна, бо звідки
Ти іншої візьмеш любові,
Коли кров клекотить
І ненависть ходить по крові!

Ріжем сосни руді
Од того проклятого року,
Із пеньками смолистими
Також маєм мороку.
Стовбури ми ховаємо –
Аж два метри сипкого піску.
Чи сховаєш ти ненависть
У могилу таку?
Вже над лісом рудим
Простелились лисицями дюни,
А пісочок цнотливий,
І безтямно і проклято юний.
Вистеляється, лащиться,
Наче він ні при чому.
Закопати, туди його матері,
І швидше мотати додому…

Та щоранку ми бачимо,
Як вночі тут хтось босий ступа.
На пісочку неторканому
Якась боса жіноча стопа,
Наче б хто по душі моїй
Так таємно непрошено ходить.
І це нас налякало –
Не по-людськи якось виходить.

Нас привозять у зону.
Тут немає нікого-нікого.
Та за сни ти, нарешті,
Моя нерозумна тривого.
Але знову уранці
Босий слід той веде в саркофаг.
От спитай генерала.
Генерал каже: - Факт!

Ми пускали вівчарку.
Не бере вона босий той слід.
Ми вночі пильнували,
Ми уже не поспали як слід.
Та нікого не встежили.
Тільки босий хапливий слідок
Був тоді, коли сніг був
І коли був зелений льодок.

Генерал сподівається:
– Матір я взяв із села.
А вона мені з Києва
Третій раз уже боса втекла.
Хоч би взулась та взута
Тікала сюди у цей світ,
А то босий, однаковий,
Дуже босий-бо слід.

І замовк він знетямлений,
Бо якраз по сипкому піску
Йшли невидимі ноги
І вервечку чітку і легку
Своїх босих слідів
Пропечатали перед нами,
Перед юними й сивими,
А дурними справіку синами.

Бігли босі сліди,
А пісок тільки спалено вився,
Шепотів, шерхотів,
В стежку шлейфом світився,
А ми німо дивилися –
От проява непевна яка!..
Може, мати ішла в Саркофаг
До Валерія Ходемчука?!.







МИКОЛА СИНГАЇВСЬКИЙ

ОДА МУЖНОСТІ

Лейтенанти – хлопці непохитні,
Молоде, вогняне покоління.
Ви, як пам'ять, у тривожнім світі,
Роду незнищенного коріння.
Сівачі, поліщуки від роду –
Ви з вогнем назавжди подружили.
В сонце ткану днину і в негоду
Той вогонь перепинить зуміли.

Де Дніпро, та Прип’ять, та Іванків,
Там, де небо осягали очі, –
Ваші ще недоспані світанки,
Ще невиспівані ваші ночі.

Як літа і думи добровісні,
В пам'яті залишились навіки.
Та іще у материнській пісні.
В небі. Що купають наші ріки.
Лейтенанти – мужність і звитяга.
Від землі ви набирали сили…
Ще недалеко десь до саркофага,
Та вогонь життям не зупинили.
Першим важко.
Ви ж були найперші.
Із вогню та в полум’я шугали.
Не до подвигів і не до звершень, –
Ви ж собою людство заступали.
Лейтенанти – ратники Вітчизни,
Юні сурмачі своєї долі.
Випали вам дні – страшні і грізні –
З чорним сонцем в синьому роздоллі.

Та серця, мов промені, не гасли,
Залишались іскрами на тверді, –
І палахкотіли, наче гасла:
Станемо життям супроти смерті.
Де Дніпро, та Прип’ять, та Іванків, Тільки жити – в нас бунтує спрага,
Там, де пахне хлібом поле отче, Та продовжить пісню родоводу…
Ще не висвітлені ваші ранки, А лишилась вірності присяга –
Ще не визорені ваші ночі. Батьківщині. Матері. Народу.





Перший удар на себе,
Перший вогонь на себе.
Так одчайдушний Данко
Людям віддав своє серце.

Як же тут не згадати,
Поруч з ним не назвати –
Вас, що уміли серцем
Грізний вогонь зупиняти.
З атомом стати до бою –
З полум’ям смертоносним,
І заступити собою
Світ, що малий і дорослий.

Світ з посивілим житом,
З цвітом і гроном калини,
З вічним дитячим літом.,
Що на вустах Батьківщини.

Світ – з лугами, лісами,
З ріками і зорею,
З чистими небесами
Над скупаною землею.

Все заступили собою
Від лютої хвищі-пожежі,
Ставши до грізного бою –
В тій, що родились, одежі.

І віддали, що мали:
Життя – що одне в людини.
Вірю, що ви врятували
Долю моєї дитини.

Землю одну-єдину
З народження до загину
Ви заступили собою –
Неначе винесли з бою.

Все, що могли, – зробили, У весни, в сади вбирати, –
Щоб життя починати знову. Роботу творить буденну…
І, не шкодуючи сили, І кликать мужність на чати –
Вбирати землю в обнову. Обпалену та незнищенну.












Мій крок – із атомної ночі,
І віра ще в душу нуртує:
Світильник розуму і серця –
До сонця виведе з пітьми.

Я чую земле – не безодню,
А теплу споришеву стежку,
Вона біжить з мого дитинства,
Щоб я не розлучався з сином.

Мій крок – до пам'яті і слова,
Що забринить, мов засторога,
І скаже: небезпечна зона,
Де не ступить, не зупинитись!

Де на чорнобильських подвір’ях
Обпалить душу чуйна тиша:
Земля – і та не обізветься
Людським, ще незабутим кроком.

Усе обпалить і просвітить
Біда, немов рентген стосилий.
І все прожите-пережите
Засвітиться болючим смутком.

За тих, по кому дзвін клекоче,
За тих, кого нема вже поруч,
За тих, кого ми проводжали
В останню, наче креп, дорогу.

А нині – з ними у зеніті,
У пам'яті невідворотній,
У порятунку для нащадків
Та у змордованих печалях.





Вони життям кричать до світу
І нам свої звіряють болі,
Що вже за мить душею стали
Всього народу і Вітчизни.

Вціліти б, вижити, піднятись –
Живим додому повернутись,
Смерть-неведимку обминути,
А там – і вмерти, та своєю.

Прости їм, земле, за жадання
Лишитись – хоч на крок – живим,
Вони ж, повір, не знали страху,
Перед вогнем не зупинились.

І честі роду не зганьбили
Підступністю чи боягузтвом.
То перед подихом останнім
Людина зрячою стає.

Щоб вийти з атомної ночі –
І все до крихти осягнути.
І стогін перелити в слово, –
Що людству стане –
ЗАПОВІТОМ.

















СВІТЛАНА ЙОВЕНКО







Зойкнула земля чаїним криком:
– Сину, вбережи і захисти! –
Вийшла Мати із іконним ликом:
– Йди, синочку. Хто ж, коли не ти?..

Спалахнуло небо, впало крижнем:
– Сину, вбережи і захисти! –
Вийшла Жінка з немовлятком ніжним:
– Йди, коханий. Хто ж , коли не ти?

…І уже ні сина , ані мужа.
Лиш розверсті зорані поля…
Та пліч-о-пліч стали БІЛЬ і МУЖНІСТЬ.
Дух і Воля. Небо і Земля.




ТЕТЯНА ЧЕБРОВА

ПОСЛЕДНИЙ УДАР КОЛОКОЛА
Вокруг хоронят листья и траву, –
Но ты живешь, и он, и я живу.
Один строптивый ядерный котел
Таких наделал бед и смут развел!
А если весь накопленный заряд? –
Нет множественных чисел слова «АД»!
Когда сойдут все «першинги» с ума,
Нас похоронит вечная зима.
Пока – в могильник только листья прячь.
Весною будут новые. Не плачь.




ВІКТОР ЗАДВОРНИЙ


ГЕРОЯМ ЧОРНОБИЛЯ

Коли зловісна блискавиця
Сторуко в серце уп’ялась,
І опалила ваші лиця,
І в танці дикому зайшлась,
Коли вже й хмари спопеліли
У знавіснілому вогні, –
Ви смерть приборкати зуміли
На тім, останнім рубежі.
Не віддали їй на поталу
Світанків наших ніжний щем,
Ви, як один супроти стали,
Пекельним січені дощем.
У тій жорстокій веремії
Ви до кінця тримали бій
І пронесли свої надії
Крізь вогнецвіт своїх надій.
Шумлять жита, як і раніше,
Пливуть у небі літаки…
За вас історія допише
Суворі подвигу рядки.
















ВОЛОДИМИР ШОВКОШИТНІЙ

ЦЕНОЮ СМЕРТИ

Взметнулся в небо столб огня,
И взрыв разбрызгал блока глыбу.
Застыла в ужасе Земля,
Бедой поднятая на дыбу.

Огонь и мрак – невидим враг.
До смерти шаг – потом бессмертье.
Ни перестрелок, ни атак,
Но жить лишь так – ценою смерти!

Пожарники идут на рать,
Моих товарищей когорта!
Вы знали: надо умирать –
И стали сталью экстра – сорта.

Разворотил нам душу взрыв.
Суровы Припяти плацдармы.
На линии судьбы – обрыв…
Но жертвы наши – нет, не даром!


РЫЖИЙ ЛЕС


Среди погибших отрешенных сосен
Весна блуждает солнечным лучом.
А рыжий лес навек сковала осень,
Он с ней бедою нашей обручен.
В пустом селе на проводах усталых
Не видно беззаботных легких птиц.
Текут тягучей болью в водах талых
Утраты наши – вереница лиц…
Зловещий призрак, облаков сожженный, –
Радиоактивный омертвевший лес…
Деревья тянут руки обреченно
В бесстрастное всевиденье небес.
















Категория: Кращі роботи ліцеїстів | Добавил: ppl-092 | Автор: Марченко Ольга Миколаївна
Переглядів: 28730 | Загрузок: 0 |
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть тільки зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Форма входу

Пошук

Товариші сайту

Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0


Copyright MyCorp © 2020